Телесик

Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема. Журяться дід та баба: “Хто нашої й смерті догляне, що в нас дітей нема?” От баба й просить діда: – Поїдь, діду, в ліс, вирубай там мені деревинку, та зробимо колисочку, то я положу деревинку в колисочку та й буду колихати; от буде мені хоч забавка! Дід спершу не хотів, а баба все просить та просить. Послухався він, поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку. Положила баба ту деревинку в колисочку – колише й пісню співає: Люлі-люлі, Телесику, Наварила кулешику,- І з ніжками, і з ручками Буду тебе годувати! Колихала-колихала, аж поки полягали вони увечері спати.

Встають уранці – аж з тієї деревинки та став синок маленький. Вони так зраділи, що й не сказати! Та й назвали того синка Телесиком. Росте той синок та й росте,- і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього. От як підріс він, то й каже: – Зробіть мені, тату, золотий човник і срібне весельце: буду рибку ловити та вас годувати!

От дід зробив золотий човник і срібне весельце, спустили на річку,- він і поїхав. Їздить Телесик по річці, ловить рибку та годує діда й бабу, наловить та віддасть – і знову поїде. А мати йому їсти носить. Та й каже: – Гляди ж, сину, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далі. От мати наварила йому снідати, принесла до берега та й кличе: Телесику, Телесику!

Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити. Телесик почув. – Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка снідати принесла.

Пливе. Пристав до бережка, наївся, напився, відіпхнув золотий човник срібним весельцем і поплив далі рибку ловити. Л змія й підслухала, як мати кликала Телесика, прийшла до берега та й давай гукати товстим голосом: Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити. А він чує. – То ж не моєї матінки голос!

Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі! Махнув весельцем – човник і поплив. А змія стояла-стояла та й пішла від берега геть. От мати Телесикова наварила йому обідати, понесла до бережка та й кличе: Телесику, Телесику!

Принлинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити. Він почув. – Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка мені обідати принесла. Приплив до берега, наївся, напився, віддав матері рибку, що наловив, відіпхнув човника і поплив знову.

А змія приходить до берега та знов товстим голосом: Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити. А він почув, що не материн голос, та й махнув весельцем: – Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі! Човник і поплив далі.

Змія бачить, що нічого не вдіє, та й пішла до коваля: – Ковалю, ковалю! Скуй мені такий тоненький голосок, як у Телесикової матері. Коваль і скував. Вона пішла до бережка й стала кликати: Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка!

Дам я тобі їсти й пити. А він думав, що то мати. – Ближче, ближче, човнику, до бережка! То ж мені матінка їсти принесла! Та й приплив до бережка.

А змія його мерщій ухопила з човна та й понесла до своєї хати. Приносить до хати: – Зміючко Оленко, відчини! Оленка й відчинила; змія ввійшла в хату. – Зміючко Оленко, натопи піч так, щоб аж каміння розпадалося, та спечи мені Телесика, а я піду гостей покличу, та будемо гуляти. Та й полетіла кликати гостей.

От Оленка натопила піч так, що аж каміння розпадається, а тоді й каже: – Сідай, Телесику, на лопату! А він каже: – Коли ж я не вмію,- як його сідати? – Та вже сідай! – каже Оленка. Він і поклав на лопату руку. – Так? – каже. – Та ні-бо, сідай зовсім.

Він і поклав голову. – Отак, може? – Та ні-бо, ні! Сідай увесь! – А... як же? Хіба так? – та й поклав ногу. – Та ні-бо,- каже Оленка,- ні, не так! – Ну так покажи ж,- каже Телесик,- бо я не знаю як. Вона й почала показувати, та тільки сіла, а він за лопату та й укинув її в піч і заслінкою піч затулив; а сам замкнув хату, зліз на превисоченного явора та й сидить.

От змія прилітає з гостями. – Зміючко Оленко, відчини. Не чуть. – Зміючко Оленко, відчини! Не озивається. – От вража Оленка – десь повіялась!

От змія сама відчинила хату, повходили гості, посідали за стіл. Відслонила змія заслінку, вийняла печеню, та й їдять,- думали, що то Телесик. Попоїли добре, повиходили надвір та й качаються по траві: – Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись! А Телесик із явора: – Покотіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись! Вони слухають: “Де це?” Та знов: – Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись! А він знову: – Покотіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись!

Вони знову: “Що воно таке?” Давай шукати, давай дивитися, та й угледіли Телесика на яворі. Кинулись до явора та й почали його гризти. Гризли-гризли, аж зуби поламали,- а не перегризуть. Кинулись до коваля: – Ковалю, ковалю, скуй нам такі зуби, щоб того явора перегризти! Коваль і скував.

Вони як почали знову… От-от уже перегризуть. Коли летить табун гусей. Телесик їх і просить: Гуси, гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька – їсти й пити, Ще й хороше походити! А гуси й кажуть: – Нехай тебе середні візьмуть! А змії гризуть-гризуть…

Аж летить знову табун гусей. Телесик і просить: Гуси, гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька – їсти й пити, Ще й хороше походити! Так і ці йому кажуть: – Нехай тебе задні візьмуть! А явір аж тріщить. Відпочинуть змії – та й знову гризуть, відпочинуть – та й знов…

Аж летить іще табун гусей. Телесик так їх просить: Гуси, гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька – їсти й пити, Ще й хороше походити! І ці кажуть: – Нехай тебе заднє візьме! Та й полетіли. Сидить сердешний Телесик,- от-от явір упаде, от-от доведеться пропасти! Коли це летить собі одним одне гусеня: відбилось – насилу летить.

Телесик до нього: Гуся, гуся, гусенятко! Візьми мене на крилятко Та понеси до батенька, А в батенька – їсти й пити, Ще й хороше походити! От воно: – Сідай! – каже та й ухопило його на крила. Та втомилось, сердешне, так низько несе. А змія за ним – чи не вхопить його – женеться. Та таки не наздогнала.

От гусеня принесло та й посадовило Телесика на причілку знадвору, а само ходить по двору, пасеться. Сидить Телесик па причілку та й слухає, що в хаті робиться. А баба напекла пиріжків, виймає з печі й каже: – Це тобі, діду, пиріжок, а це мені пиріжок! А Телесик знадвору: – А мені? А вона знову виймає пиріжки та й каже: – Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені! А Телесик знов: – А мені? Вони й почули.

– Що це? Чи ти чуєш, діду, щось наче гукає? – Та то,- каже дід,- мабуть, так учувається. То знов баба: – Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені! – А мені? – з причілка каже Телесик. – Отже таки озивається! – говорить баба та зирк у вікно,- аж на причілку Телесик.

Вони тоді з хати, та вхопили його, та внесли в хату, та такі раді! А гусятко ходить по двору, мати й побачила: – Он гусятко ходить. Піду впіймаю та й заріжу. А Телесик каже: – Ні, мамо, не ріжте, а нагодуйте його! Коли б не воно, то я б у вас і не був. От вони нагодували його, і напоїли, і під крильце насипали пшона.

Так воно й полетіло. От вам казочка, а мені бубликів в’язочка.


Зараз ви читаєте: Телесик