Дерево до неба



Десь за горами, за лісами, не знати в якій державі, жив раз один цар. Старий уже був. Держава велика, а наслідника рема. Тільки одна донька. Підросла дівка, вже на одданні, і цар почав думати, як би дочку видати заміж, зняти клопіт із старечих плечей: керувати на старість державою – то не легка справа! Дав по всіх сусідніх краях знати, аби приїздили до нього сватачі. Який хлопець полюбиться доньці, той візьме її за жінку. Як це оголосили, з усіх сторін світу почали сходитися герцоги, барони та і прості хлопці, хто дуже красний був. Кожний хотів статися царем і взяти собі красуню за жінку.

Айбо дівка подивилася на одного, на другого, на третього. Не сподобалися їй. І сказала батькові, що немає дяки віддаватися. Цар розсердився: – Донько, подумай добре! Я вже старий. Час мені на відпочинок.

Але дівка мудрує. Був у царя чудовий сад навколо палацу, такий прекрасний, що подібного на цілому світі не було. Які лише на світі ростуть – у теплих, гарячих, студених краях – квіти і дерева, такі там були. А серед того саду росло дерево вже таке високе, що верха його ніхто не міг бачити. Цим деревом-чудом дуже пишався цар. Одного разу, коли доньці уже надокучило слухати докори за одруження, вона вийшла в сад. Сонечко гріло. День був ясний, теплий.

Ходить дівчина межи квітами й бесідує з ними: – Не бійтеся, квітоньки, не лишу я вас, хоч як нянько буде намагатися видати мене за якогось далекого принца. Та одного ясного дня зібралася хмара, загриміло, заблискало й затемнілося… Випав страшний град. Тривало це недовго. Знову небо прояснилося і почало сонечко світити. Але сад був чорний од спустошення: всі квіти поламані, листя з дерев збите…

І все геть посохло, як би гарячою водою було спарене. Вийшов цар з палацу і не впізнав саду. Постарів, але такого ніколи не бачив, ніде ні квітки, ні листка. Аж плакати хочеться. Кличе доньку. А вона не озивається.

Шукав, шукав – не знайшов. Кличе слуг. Ті бігають, питають… Нема! Злякався цар. Послав вісті, куди лише міг. Потім надіслав своїх гінців у чужі держави й пообіцяв тому, хто знайде доньку, ціле своє царство. Тисячі людей шукали царівну, але та пропала, наче земля її проковтнула.

Дуже журиться наш цар. Одна в нього була дочка і зникла. Ніщо йому не миле. З великого жалю захворів. Ходять до нього лікарі, та задар: хирів і хирів. Раз задрімав цар у саду, й приснилося йому, що того дня, коли страшна буря пройшла серед дня, у хмарі був семиголовий змій. Він ухопив його доньку й поніс на верх високого дерева.

А на тому дереві стоїть зміїв палац, у ньому полонянка… Пробудився цар і думає собі: “Сон сном, але може бути й правда. Бо того дня справді моя донька пропала. Ану, спробуймо!” І дав знати по усіх державах, що якби знайшовся такий витязь, котрий вилізе на височезне, аж до неба, дерево й визволить його доньку, то віддасть її за нього заміж і всі свої володіння передасть йому.

Ой, як почули це молоді люди, почали сходитися із цілого світу до царського двору: герцоги, барони, графи, навіть гарно вбрані циганські легіні… Котрий себе хоч трохи вважав лазієм, кожний голосився у царя, бо кожний мав охоту стати його наслідником. Лізли – одні вгору, інші вниз. Декотрі піднялися так високо, що ледве їх уже було видко, але далі не могли і злазили. Так тривало день, другий, третій… Далі – тиждень, два… Успіху ніякого!

Та був у царя один свинарчук,- колись давно королі й царі мали стада всякої худоби. Дивився, дивився, як панн намагаються вилізти на дерево, й думає собі: “Гей, коби цар дозволив мені, приніс би я од змія його дівку!” Й не переставав думати про це, коли доглядав стадо. Навіть якось проговорив уголос: – Гей, коби цар дозволив мені! А стара свиня-льоха почула ці слова, підійшла до нього, почухалася й каже: – Газдо, спіши до царя й проси дозволу лізти”. Ти вилізеш на високе дерево і визволиш дівку. Я тебе добре знаю.

Сю пораду даю через те, що ти нас честував. Най цар заріже старого безрогого буйвола, най з нього злуплять шкіру, а а тої шкіри най накаже пошити для тебе три кожухи. Іван послухав стару льоху й пішов до царя. Той сидів зажурений в саду, дарма його смішив придворний блазень. – Чого, Іване, ти прийшов?

– Пресвітлий царю! Бачу тут багато лазунів. Дозвольте й мені лізти. Обіцяю, що приведу вам принцесу-доньку. Засміявся цар, хоч невесело в нього на душі: – Тобі, Іване, на дерево лізти? Ліпше приголосися д’цьому дурневі за помічника.

Дурна твоя бесіда! Розсердився хлопець: – Пресвітлий царю, дозвольте мені лізти! Тоді цар питає свого блазня: – Но, що ти скажеш на Йванову бесіду? – Дайте мені Івана за помічника, бо він ще дурніший, аніж я. Гірше розсердився легінь. – Пресвітлий царю,- каже грізним голосом,- не слухайте дурного, бо з дурної дірки дурний вітер віє. Накажіть зарізати безрогого буйвола та із його шкіри пошити три кожухи. Й дозвольте мені лізти.

Якщо вернуся без принцеси, робіть з моєю головою, що захочете. Дивиться цар па хлопця і думає: “Тут уже не фігля”,- і говорить: – Добрі є. Буде, як ти хочеш. Заб’ємо буйвола. Але пам’ятай, що без моєї доньки щоб ти не вернувся! Як не приведеш її, упади із дерева і ліпше зломи собі голову.

Бо коли сам не зломиш, то кат тобі її відрубає. Вернувся Іван до своїх свиней. А цар дав наказ зарізати буйвола й пошити з його шкіри хлопцеві кожухи. Як було готово, покликав Івана: – Зробили по-твоєму. Візьми кожухи й можеш лізти.

Або царство, або смерть!.. Іванові більше не треба казати. Одягнув один кожух, а інші два прив’язав на плечі. Узяв сокиру і пішов під дерево. Людей – страх!

Усі чекають… Іван оглянув дерево і затяв сокиру. Став на сокиру, потім вийняв і затяв над головою: так піднімався все вище і вище. Скоро зник з очей. Цілий день ліз, а понад вечір вже кожуха на грудях порвав. А лізти ще високо.

Одяг на себе другий кожух – знову лізе, лізе… Та через день подерся і той. – Но, кожуше,- каже третьому, коли на себе одягнув,- хоч доти держи, доки я до першої гілляки долізу. І доліз до гілки, котра рівно вбік росла. Хлопець сів на гілку і говорить сам собі: “Іване, вернися!” А другим голосом: “Іване, не вертайся, лізь сміливо далі!” І доти доліз, що протерся і третій кожух: груди – у крові…

Не зважав на це Іван. Добрався вже до першого листя, зажмурив очі й каже: – Но, світе, здоров був! Або виграю, або програю! І з зажмуреними очима скочив па перший лист. Лиш простерся… Розплющує очі, а тут такий світ, як і долі, звідки він прийшов: трава росте, поля, ліси, гори…

Йде, йде. Блудить. Нараз бачить: на горі палац обертається на качачій позі. Вдарив Іван сокирою в цю ногу, й палац зупинився. Навколо двері й брами нараз повідчинялися, і хлопець – шмиг! – у царський двір. В ту ж мить усі двері зачинилися, і палац знову крутиться. Іде Іван, розглядається, а ніде нікого.

Коли зайшов у палац, біжить до нього дівчина. Дивиться, а то царська дочка! Вона до нього: – Оіі Іванку, як ти сюди потрапив? – Не питай нічого, збирайся до нянька, бо той вмирає за тобою! Вона як це почула, то аж зблідла: – Іване, не кажи такого, бо коли тебе почує змій, мій чоловік,- зразу кінець буде і мені, й тобі!.. Не встигла договорити, а змій уже тут: сім голів, і з кожної гортанки палахкотить... полум’я, на сім метрів усе палить.

Злякався Іван. – Що се за творіння? – питає змій.- Відразу йому кінець! Дівчина осмілилася і заговорила: – Се ж мій вірний слуга!

Не може без мене і прийшов сюди, аби й тут мені служити! Змій притих, та хмураво ще поглядає на Івана. – Добрі, не вб’ю тебе. Ллє задар хліб це будеш їсти. Йди за мною. Дам тобі роботу. Йде Іван за змієм.

У кінці двору хлів. Змій відімкнув двері, а там на помості лежить кінь, бідний-пребідний: мухи бринять над ним, шкіра облізла. Не може встати, лише крекче. – Видиш цього коня? Будеш його доглядати, годувати і поїти. Давай йому доста всього, але того не дай, що буде просити.

– Та як то все давати, а що просить – не дати? – Я тобі сказав, а ти виконуй! І йде геть. Потім вернувся: – Іване, міркуй! Якщо спробуєш мене обдурити, твоє життя кінчиться…

Почав Іван носити коневі їсти: доброго сіна, конюшини, вівса, ячменю. А кінь і в рот не бере. Лежить і голову не підводить. Іван пошкодував його, гладить і приговорює: – їж, конику, їж… Може, поздоровшаєш. Я тебе по-людському буду обслуговувати.

Кінь слухає, слухає і людським голосом озвався: – Виджу, хлопче, ти доброго серця. Айбо задар силуєш мене їсти сіно та овес. Се не моя їжа. – А чим же тебе годувати? – Я їм гарячу грань, а п’ю полум’я. Давай мені грань і напувай полум’ям, тоді буду здоровий. – Але шаркань наказав того не давати, що будеш просити!

– Як ти слухатимеш змія, то не визволиш принцесу, бо я знаю, що ти би хотів її урятувати. А тут нема нікого, хто може змія знищити, лиш я. Через це він мене отак мучить, аби я загинув. – Проси, конику, що хочеш! Все дам, аби визволив принцесу! – Я від тебе багато не прошу. Лиш у неділю, коли шаркапь полетить за гори, спали козел дров, а я грань поїм. І буде все гаразд.

Та будемо діяти таємно. Так і сталося. Коли була неділя, змій розпростав крила й полетів. Іванові тільки того й треба. Запалив дрова. Ще вони не догоріли, набрав лопату жару і поніс коневі. Кінь одним духом проковтнув і вже годен був підвести голову.

Поніс Іван другу й третю лопату жару. Як це кінь з’їв, уже й на ноги встав. Тоді Іван зняв з нього ланцюги. Кінь вибіг на двір, поковтав усе полум’я й поїв усю грань. Іван приглядається: коник не простий!

Шерсть золота, замість чотирьох у нього п’ять ніг, крила зверх передніх лопаток стирчать. – Но, Йване, виконав ти все, що я тобі казав. Починаймо діяти, доки шарканя не е. Йди у пивницю: там е сідло, шабля і вуздечка. Принеси на мене. Поспішай! Пішов Іван. Шукає, шукає – бачить змієві бочки із вином.

Намацав у потемку сідло, шаблю, вуздечку. Взяв і несе. Якраз вийшов з пивниці, а змій на дверях!.. – Що ти наробив, хлопче? Ти мене обдурив. Тепер пропадеш! Вихопив із рук Івана шаблю й хоче йому відрубати голову.

Той просить: – Відпусти мене, ніколи більше тебе не обдурю… – Не відпущу, мусиш тут загинути. Айбо наперед вип’ємо вина за твої гріхи. Завів Івана знову до пивниці, розбив бочку, налляв собі й хлопцеві по одному відрові. Змій п’є, а Йван просить: – Відпусти мене. – Не відпущу.

Тепер вип’ємо за мої гріхи.- І знову налляв собі відро вина. Далі – друге, третє, четверте… Сім відер вина випив! Сп’янів і розум стратив. Танцює, співає, ходить узад-уперед, крутиться. А тоді впав і заснув, як мертвий.

Іван зрадів. Узяв тихенько шаблю й хоче рубати змія. Але думає собі: “Одну голову відітну, а шість ще зостанеться. Змій прокинеться одразу і знищить мене!” Вхопив сідло й вуздечку і побіг до татоша. Розповів, що сталося в пивниці. – Дуже добре ти зробив, що не чіпав шарканя.

Ти би його не вбив. Давай сюди сідло! Кінь фукнув, і з сідла вся іржа пропала, а появилося дорогоцінне каміння. – Сідлай мене, й тікаймо! Осідлав Іван татоша.

– Но, куди йдемо? – Не питай. Чігаскоріше маємо вибратися звідси! Піднявся кінь. Летів, летів і зрештою у темному лісі спустився па землю.

– Но, Іване, тут, у цьому лісі, є дикий кабан. Уважай, бо дикуна мусимо забити. В його голові – живий заєць, і того треба вбити, а у зайця в голові діамантова шкатулка і в тій шкатулці сім жуків. У тих жуках і є сила шарканя. Якщо їх вб’ємо, він утратить міць. Дивись, біжить на нас дикун… Глянув Іван: дикун величезний, а ікли, як шаблі.

Роззявив пащу й женеться на них… Кінь підхопився у повітря, й, коли п’ятою ногою вдарив кабана в голову, той лише простягся. Іван шаблею розколов йому голову, а звідти нараз вихопився засць. Іван на коня. Кінь наздогнав зайця й ногою вбив його. Тоді Йван спокійно зліз із свого татоша, розтяв зайцеві голову й вийняв діамантову шкатулку.

А в шкатулці жуки дзижчали, як мотор. Іван розглянувся й побачив плескуватий камінь. Поклав шкатулку на той камінь, а другою брилою так гепнув, що із жуків і сліду не стало! – Но, можемо спокійно вертатися,- каже йому кінь. Іван сів на коня й прилетів у палац.

Дивиться – серед двору змій ледве повзе, на ноги звестися не може. Коли Іван приступив до нього, той жалісно сказав: – Гей, Іване, знищив ти мене, відібрав мою силу. – Не лише силу, а й життя твоє візьму, й царівну заберу. – Іване, все бери, що маю: золото, срібло, діаманти,- тільки життя мені лиши! Я ж тебе не вбив…

– Ні! Тут тобі смерть! – Ухопив шаблю й усі сім голів повідрубував. Змієва кров до колін на дворі текла… Іван зайшов у палац і каже принцесі: – Можемо збиратися додому. Вільна путь!

Дівчина не вірить. Глянула через вікно, а на дворі повно крові. – Іванку, понеси мене до мого нянька! – Понесу! Дівчина бере свої речі, а Йван вийшов надвір, проходжується й думає: “Сюди я виліз. А як звідси вибратись? Може, мені самому вдалося би злізти, а з дівчиною…

” Сказав про це принцесі. Тепер обоє журяться, ходячи по дворі. – Ліпше було б зі змієм помиритися,- каже дівчина. Ходять смутні. Нараз перед ними – дурк!

– з’явився кінь. – Чого журишся, мій газдо? – Тяжке діло вибратися звідси… – Не журися! Готові обоє? – Готові… – Тоді сідайте на мене!

Сіли на коня. Татош каже: – Зажмуріться! Зажмурили очі й лише чують, як гучить повітря. Летять кудись зі страшною швидкістю. Через кілька хвилин кінь дубнув ногами, гейби на тверде скочив. – Розплющіть очі й розгляньтеся… Відкрили очі, бачать – вони у нянька серед двору!

А тут багато людей. Всі засмучені. – Що сталося? – Цар на смерті! Принцезна й Іван швидко побігли до палати. Цар лежить – одна нога в могилі… Тут лікарі, ворожілі…

Ніщо не допомагає. А коли донька проговорила, старий, почувши її голос, нараз розплющив очі. Відразу схопився зі смертної постелі. Здоров’я повернулося, почав говорити. Коби була музика, то і танцював би! Аж помолодшав. – Як ти тут опинилася? Тоді дівчина розповіла нянькові про все, що трапилося.

Цар вислухав і каже: – Іванку, був час, що я тебе хотів призначити помічником дурня. Айбо межи нами була й така угода: як приведеш мою дочку, будеш моїм зятем. Дотримаю слова. Даю за тебе єдину доньку і призначаю своїм наслідником. Загнав за гудаками. З’явилися цигани, й почалася велика гостина.

Два тижні справляли молодим весілля. Цар прикликав не лише царедворців, але й весь народ. І криві, і сліпі гуляли, танцювали. Іван перебрав царство і ще й тепер царює, як не вмер…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Зараз ви читаєте: Дерево до неба